Тіна Гальянова - Ходіння Туди і Назад

Мама має пристойну роботу, і за нормальних умов могла б прогодувати не лише нас двох. Працює вона в проектному інституті, отримує високу платню, та й багато підробляє. Вона бере додому додаткові замовлення й ночами їх виконує.

А як же я старалася знайти роботу. Спершу сподівалася підшукати щось за фахом. Марно. Я − філолог. І хоч свої послуги я могла б надавати в різних царинах, скажімо, як коректор, копірайтер, діловод чи принаймні секретар, проте тут на моєму шляху ставав уже інший чинник. Знову ж таки моє тіло.

Не одну співбесіду мені довелося відбути, поки я остаточно не переконалася, що знайти роботу за фахом мені не світить. Помітивши мій шрам ледь не на все обличчя й ногу, яку волочу за собою, мов кривенька качечка, роботодавці сахалися від мене, як від чуми, і переконати їх змінити своє рішення не міг ні гарний послужний список із попередніх робіт і відгуки колишніх керівників, ні майже казкове резюме-мрія, ні те, що я впевнено й розумно спілкувалася. Адже до кожної співбесіди я ретельно готувалася. Через Інтернет дізнавалася всю можливу й неможливу інформацію про фірму, на яку збиралася влаштовуватися, її власників, специфіку роботи тощо. На співбесіді не оминала нагоди продемонструвати ці знання, що втішило б кожного роботодавця. Власне, так і було. Вони розуміли, що кращого претендента на посаду не знайти… Розуміли, проте…

Проте щоразу мені мило всміхалися, казали, що зателефонують, і… все.

І я їх чудово розуміла. Кому потрібен працівник, який у кращому разі викликає бажання відвести від нього погляд, як то завжди буває з каліками чи хворими (хоч як би ми це приховували й брехали самі собі), а в гіршому − може й клієнтів відлякати своїм малоестетичним виглядом. Бо, коли бачиш людину покалічену, у шрамах, завжди чомусь здається, що вона якась неблагополучна: чи з кримінального середовища (бо з якого це ще дива людину можуть так спотворити, як не через якісь її неправомірні дії), чи неврівноважена й конфліктна, яка завжди шукає собі пригод на одне місце.

А головне − усі вважають, що, переживши щось таке, як пережила я, людина вже ніколи не зможе повернутися до нормального життя.

Тому мої пошуки були приречені. І хоч, спілкуючись зі мною, роботодавці розуміли, що я цілком адекватна, спроможна продуктивно й фахово працювати не гірше за інших, та все одно керувалися стереотипами, дбаючи, як їм здавалося, про репутацію своїх фірм, тому й давали мені відкоша. Отак я втратила надію знайти нормальну роботу: у колективі, з оплачуваними лікарняними й відпустками, з відрахуваннями податків…

На відповідальну роботу в солідні компанії мене не брали. Та існують роботи, де не треба бути обличчям офісу, коли ти, скажімо, секретар чи якийсь менеджер середньої ланки. Прибиральниці, посудомийки, двірники. Коли не маєш коштів, то й на таке згоден. Але тут уже втрутилася мама.

− Поки я жива, − ледь стримуючи свій біль і розчарування, говорила вона, − я знайду гроші, щоб прогодувати і тебе, і себе, і не дозволю, щоб моя дитина пішла мити посуд.

Я заперечувала:

− Якщо ти й надалі працюватимеш у такому темпі, то навряд чи довго проживеш.

Мама сердилася, але не здавалася:

− Нічого. Проживу. Не хвилюйся. А ті копійки, що ти зможеш назбирати, миючи посуд чи підмітаючи подвір’я, навряд чи нас порятують, бо будь певна, що з твоїм здоров’ям ітимуть лише на лікування, тому нічого, крім нових болячок, ти собі не заробиш.

І тут мама теж була права. І не тільки тому, що я навряд чи змогла би витримати такі фізичні навантаження, а ще й тому, що хоч мені й здавалося, що на такі найпростіші роботи беруть будь-кого, проте й там роботодавці, побачивши мене й дізнавшись про мій діагноз, не квапилися працевлаштовувати.

Що ж. Якщо вже вісім років мого безперервного стажу безнадійно перервано і трудову книжку заповнити нема як, то залишилася принаймні дистанційна робота. Що вдієш: гроші потрібні. А це варіант.

Я вирішила стати фрілансером. Це дуже зручно. Комп’ютер у мене є, користуватися ним умію. А головне − дистанційна робота означає, що роботодавцям абсолютно байдуже, хто я, яка із себе, красуня чи чудовисько. Аби добре виконувала свою роботу. Так я стала писати статті для різних сайтів. Іноді створювала щось сама, та частіше рерайтерствувала: скачувала статті з одних сайтів, переробляла до непізнаваності й наповнювала ними інші. Звісно, через брак досвіду кілька разів довелося обпектися, лоханутися, інакше кажучи, потрапити на фіктивних роботодавців. Але мою наполегливість було винагороджено і я зрештою вийшла на кілька фірм, які періодично постачали мене завданнями й тішили систематичними виплатами. І хоч це не такі вже й великі гроші, проте вже щось. А головне − то була моя перша перемога.

Отак я й живу. І це наче й нормально. Працюю вдома, і в цьому є безліч плюсів. Зокрема, не витрачаю грошей на транспорт, менше їх іде на їжу та одяг (не виходжу на люди, тому й не треба дбати, щоб оновлювати свій гардероб). Та й фізичних навантажень значно менше, отже, мій організм має всі шанси швидко адаптуватися. Працюю, коли хочу і скільки хочу, а не скільки треба. Якщо почуваюся погано, можу лягти відпочити, а як треба розім’яти кістки, іду в парк або просто гуляю містом.

Тривалий час мене це влаштовувало. Але брак спілкування з людьми, брак будь-яких, навіть малозначущих подій почав потроху виїдати мій мозок.

Спершу до мене частенько навідувалися знайомі, друзі. Іноді випадало сходити в якусь кав’ярню, та з часом, зрозумівши, що я вже майже оговталася, кожен із них почав жити своїм буденним життям, де на першому місці − власна сім’я, колектив, а вже потім хвороблива подруга, якій уже, до речі, час починати жити своїм життям.

Я їх чудово розуміла. Але як же це важко. Спершу, поки моталася з однієї співбесіди на іншу в марних пошуках роботи, не помічала своєї катастрофічної самотності й відірваності від людства, та коли стала фрілансером й остаточно засіла в чотирьох стінах, то мало вовком не вила. Тепер моїми єдиними співрозмовниками стали мама й бабуся, що жила в селі за чотири кілометри від нашого міста й до якої я почала дедалі частіше їздити. А ще сусіди, з якими іноді перетиналася в під’їзді чи в магазині. Тепер новини про те, хто з маминих співробітників що сказав, купив чи з ким посварився, стали